Позакласні заходи

Пізнавально - виховний захід

«Машина часу»

                                                                                   Підготувала  вчитель  

                                                                                   Рахівської загальноосвітньої

                                                                                   школи І-ІІІ ст. № 4

                                                                                   Колачук Іванна Іванівна

                                      

                                                      

                                                               

-2014-

Ведучий (слайд 1,2)   

          Доброго дня, шановні гості! Вас вітає пізнавально-виховне шоу «Машина часу». Сьогодні на уявній машині часу ми здійснимо подорож у дев’ятнадцяте століття. Чому ми обрали саме цей проміжок часу, скажу словами поета:

                                      Щовесни, коли тануть сніги

                                      І на рясті просяє веселка,

                                      Повні сил і живої снаги

                                      Ми вшановуємо пам’ять Шевченка.

                                      Дві команди, Пророче,

                                      Згадають тебе знову,

                                      Щоб на сторожі коло ВСІХ

                                      Поставить слово!

         Слава Шевченкова – слава України. Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, відданістю правді та свободі. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення.                                                

Шевченко сам приходить у наш день. Але для адекватного розуміння поета потрібен історизм мислення. Ми повинні йти у його час. Лише за такої умови між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.

Команда «Шевченків квартал» (слайд 3,4)

          Рік тисяча вісімсот чотирнадцятий… дев’ятнадцяте століття ввійшло в історію як «епоха національностей». На зміну феодально-династичному принципу в Європі приходить ідея національної держави, національного самовизначення, що змінила обличчя Старого і Нового Світу.

         В дію приходять великі людські маси, подвигнуті своїми гостро усвідомленими соціальними та національними інтересами. В Україні та Росії ще не вляглося хвилювання від навали Наполеона; на українські села ще доходили глухі чутки про те, що Наполеон хотів звільнити селян від кріпацтва і обіцяв визволити Україну; ще недавно то тут, то там виловлювано, нібито, його агентів; з другого боку, офіційне суспільство перебувало в стані вірнопідданчо-патріотичного піднесення.

        Неспокійно було 1814 року в усьому світі…

       … А в кріпацькому селі Моринці на закріпаченій Черкащині закріпаченої України глухо тяглися дні рабської праці на одного із сотень володарів людських душ, що вважали свою владу в Російській імперії вічною. Поодинокі кріпацькі бунти безсилі були освітити морок безнадії. Люди народжувалися, працювали і вмирали, ніби поза отим великим світом бувши. Але насправді все у світі взаємопов’язане. Навіть коли люди того зв’язку не помічають. Як непоміченою залишилася подія, про яку було зроблено черговий запис у метричній книзі Богословської церкви села Моринці під рубрикою «У кого кто родился»: «Число рождения – 25 (25 лютого, тобто 9 березня за новим стилем). У жителей села Моринец Григория Шевченка и жены его Єкатерины родился сын Тарас.»

Команда «Тарасові праправнуки» (слайд 5,6,7)

                                          Минула друга сотня літ,

                                          Як блиснув  вогник у віконці,

                                          В хатині, де родивсь Тарас –

                                          Дитя народу, дитя сонця.

        Рік дві тисячі чотирнадцятий… Та подія, яка залишилася непоміченою 1814 року, тепер стала щорічною традицією для всіх свідомих українців – вшановувати пам'ять великого Кобзаря. Ніхто тоді не міг подумати, що сталося те, що пов’яже Моринці з великим світом, дасть ще одну барву світовому життю. Що народився той, чиє ім’я стане в один ряд з найбільшими поетами людства. Той, хто пізніше так ніжно оспіває красу нашої неньки - України. Але так і не побачить її без «ката»…

                                          Ти так любив її, Тарасе,

                                          Її – Україну свою,

                                          Молив, просив за безталанну,

                                          Карав огненними словами

                                          Всіх тих, що продали її.

                                          Тарасе, о Кобзарю наш,

                                          Поглянь же на свою Вітчизну,

                                          На ту, яку плекав у снах,

                                          Вита тут воля, за яку

                                          Готов ти був життя віддати

                                         Я знаю: бачиш із небес ти

                                         Україну – неньку - мати…

        Протягом двох століть Україні довелося пройти важкий шлях: від загарбництва, руйнувань, покріпачення та знущань над народом – до визволення з-під панського гніту та становлення незалежної країни. Зараз ми живемо в суверенній, незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі. Щороку Україну відвідують десятки тисяч туристів, щоб насолодитися чарівними краєвидами. Думаю, саме такою бажав побачити її Тарас.                    

Команда «Шевченків квартал» (слайд 8,9)

        Село Моринці, де Шевченко народився, село Кирилівка, де минало його дитинство, та інші сусідні села були власністю генерал-лейтенанта Василя Енгельгардта. Батько і мати Тарасові зазнали всіх «благ» кріпацького стану. В сім’ї було шестеро дітей, які лишилися сиротами після ранньої смерті матері (1823), а потім і батька (1825). Малий Тарас зазнав усіх сиротинських поневірянь, але виявив неабияку впертість у бажанні навчатися грамоти й хист до малювання.

         Ще за життя батько віддав його в науку до дячка. Важкою була ця наука, але малий Тарас успішно подолав її, переносячи разом із тим всі суворі кари і знущання деспота-дяка. Після смерті батька хлопець пішов до дячка Боярського за «школяра-попихача», тобто наймита. Тут Тарас важко працював (рубав дрова, носив воду школярам), постійно терпів знущання п’яного дячка, аби тільки вчитися й малювати. Згодом у вірші «А.О. Козачковському» поет згадає, як він мережив книжечки, списував твори Сковороди, колядки й виспівував їх.

         Нарешті хлопець утік від жорстокого вчителя. Пристрасно бажаючи вчитися малювати, він знову шукав учителів. Юнак пішов до відомого в околиці дячка маляра, який, як розповідає Шевченко в автобіографії «посмотрел внимательно на левую ладонь бродяги, отказал ему наотрез, не находя в нем таланта не только к малярству или к шевству, ниже к бондарству». Повернувся Тарас у Кирилівку і став пасти громадську череду, не залишивши, однак, своїх мрій про малювання. А поки вірним другом йому була книга.

Команда «Тарасові праправнуки» (слайд 10,11,12,13)

         Територіальний і духовний центр України – Черкащина – поєднав села Моринці, Шевченкове, Будище, Вільшану у Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка». В цих місцях, як у казковому плетиві, зійшлися гаї, діброви, яри, балки, долини, ставки, де з кожного зеленого куточку віє безсмертною Шевченковою поезією. Так мовою слова і серця змальовує навколишнє довкілля генеральний директор Національного заповідника, родичка поета Людмила Шевченко.

         Наприкінці минулого століття було проведено реконструкцію та капітальний ремонт приміщення. Просто неба на подвір’ї відтворили в дійсних розмірах хату батьків Шевченка, збудувавши її за декілька десятків метрів від місця, де вона стояла насправді. На місці, де стояла батьківська хата – постать тринадцятирічного Тараса в бронзі. Босоногий, з чобітками за плечима, в полотняній одежині, з розумними, ясними очима – він мандрує в далекі світи. Образ цього безтурботного хлопчини затьмарює картина справжнього тернистого шляху Шевченка. Адже, щоб навчитися грамоти, йому довелося пройти безліч випробувань долею.   

         Наскільки важко далася наука Шевченкові, настільки доступною вона є школярам сьогодні. Здобувати освіту має право кожен українець, не зважаючи на соціальне становище своєї родини. Але тепер вірними друзями  для сучасного учня є комп’ютери, планшети та мобільні телефони. Вони замінюють багатьом з них живе спілкування. Власне, можна сказати, що ми з новітніми технологіями складаємо двоєдину істоту. Вони, звісно, полегшують нам життя, але сучасний школяр дедалі більше прив’язується до них. Тому книга, яку так цінував Шевченко, нині «плаче» від самотності на полицях бібліотек.

Команда «Шевченків квартал» (слайд 14,15,16)

         Розвиток людської спільноти залежить від особливостей географічного розташування і природних умов, на яких вона існувала. Українські землі розташовані у центрально-східній частині Європи. Родючі ґрунти дозволяли українським селянам успішно вести одноосібні господарства, адже переважну більшість населення наприкінці 18 ст. складали селяни, які здавна трудилися коло землі, жили в мальовничих селах і не квапилися зміняти їх на міські житла.

          Більшість міст і містечок були невеликими і їхнє населення не перевищувало 1-2 тис. осіб. Центрами міського життя були традиційно церкви і, звісно ж, базари. Центральні вулиці деяких міст вмощувалися бруківкою.

          Перша половина століття стала часом, коли у великих містах стало з’являтися дедалі більше кількаповерхових цегляних будинків. Проте у невеликих містах переважали одноповерхові дерев’яні оселі. Зовні стіни фарбувалися, прикрашалися різьбою, у вікна інколи вставляли кольорове скло. Всередині будинки заможних господарів були багатокімнатними, мали, а європейською модою, парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кухні та господарські приміщення. Обставлялися кімнати меблями, які завозили з Європи або виготовлялися місцевими майстрами. Окрасою їх були дзеркала, годинники, картини тощо. Оселі ж міської бідноти нагадували селянські хати.

          Села складали переважну більшість поселень українських земель. Народне житло – сільська хата – мало в кожному регіоні свої особливості. Українська хата була уособленням спадковості традицій,естетичних засад народу. «Біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, - писав про неї у 20 ст. О. Довженко, - архітектурна праматір пристанища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку у двері, без стуку у двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».

Команда «Тарасові праправнуки» (слайд 17,18,19,20)

         Станом на 2014 рік загальна чисельність міст в Україні становить 459, а селищ міського типу – 886, сільських поселень – 28,4 тисяч. Містом вважають населені пункти, які мають не мають не менш 10 тисяч жителів, причому більшість з яких зайняті у промисловості та сфері послуг. Є серед міських поселень такі, які за своєю людяністю не відповідають офіційному статусу міста, тобто мають менше, ніж 10 тис. жителів. Це перед усім міста, які ще в часи середньовіччя отримали магдебурзьке право (статус тодішнього міського управління), а також ті,що набули значного розвитку недавно за рахунок інтенсивної розробки корисних копалин. Сьогодні для міста характерними є багатоповерхові житлові комплекси, велика кількість магазинів, ринків, торгових центрів, осередків культури та освіти.

         Сільський населений пункт характеризується тим, що більшість його жителів зайнята в сільському господарстві. Іншими ознаками сіл є малоповерхова житлова забудова з присадибними ділянками, відносно незначна чисельність населення (буває до 1 тис. жителів).

        Нинішнє село зовсім не схоже на те, в якому жив Шевченко. Міста, справді, є осередками культури і науки. Але і в селах зараз є школи, бібліотеки, будинки культури. І хоча там важче жити, люди зберегли сердечність і доброту, підтримують добросусідські відносини, намагаються зберегти народні звичаї і традиції. Життя в селі спокійне й тихе, сповнене гармонії з природою. Тут ти можеш думати, творити, відпочивати від міської метушні. Адже нині вже більше половини людства живе в містах, що є ніби асфальтованим катком, який рівняє всі національні відмінності й чуття в загальну сіру масу.

Команда «Шевченків квартал» (слайд 21,22,23)

        Весною 1831 року опинився Шевченко в Петербурзі, куди переїхав його пан. Тут і стався великий злам у його долі. Помітивши невгамовний потяг юнака до малювання, пан вирішив мати з цього зиск. Тараса віддають на навчання до майстра малярської артілі Василя Ширяєва. Успіхи, яких він тут досягнув, звернули на себе увагу, і українська петербурзька громада зацікавила талановитим юнаком діячів культури, у тому числі й знаменитого живописця Карла Брюллова. Пан погодився відпустити свого кріпака лише за великі гроші – 2500 рублів. Щоб їх здобути, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського. Його розіграли в лотереї, яка відбулася 22 квітня 1838 року, а 25 квітня Тарас одержав відпускну.

        Прийнятий до Академії мистецтв, Шевченко стає улюбленим учнем Брюллова. Але водночас захоплює його і світ поезії. Спокуса Словом прийшла до Тараса ще в останні роки його кріпацького стану. На клаптиках паперу й картону він, поміж малярською роботою, «мережав» несміливі поетичні рядки. Тривалий час крився з цією своєю химерою, не бувши упевненим у собі та боячись глузувань. Але непереборний потяг – вилити душу в слові – брав своє.

        Тим часом Шевченко не полишав своїх професійних занять, брав участь у виставках та в ілюструванні книжкових видань; його праці привертали увагу мистецької критики. Однак у живописі Шевченко, хоч і мав своїм ідеалом Брюллова, все-таки поступово відходив від академізму, який орієнтував мистецтво на обмежене коло сюжетів, переважно міфологічних або зі стародавньої історії, на умовність моделювання і театральність композицій.

Команда «Тарасові праправнуки» (слайд 24)

        Академія мистецтв відіграла велику роль в розвитку українського мистецтва. Тут, крім Тараса Григоровича Шевченка, виховувалося багато українських художників: В. Орловський, С. Васильківський, М. Пимоненко, М. та О. Мурашки, скульптор Ф. Балавенський. Освіту здобули там і видатні майстри українського малярства Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко. Академія мистецтв підтримувала рисувальні школи в Києві, Харкові, Одесі.

         Нещодавно російська академія мистецтв Указом президента РФ поряд з Ермітажем, Великим театром, Третьяковською галереєю віднесено до особливо цінних об’єктів національного надбання народів Росії.

         У приміщенні академії знаходиться Музей-квартира Тараса Шевченка, де можна оглянути меморіальну майстерню, художні роботи Шевченка, прижиттєві видання, приватні речі Шевченка, численну літературу з Шевченкіани. У цій квартирі Шевченко проживав в останні роки свого життя… 

         Тарасові сходи… тільки вони залишилися недоторканими в цій невеличкій кімнаті з того часу, як у ній жив Шевченко. Вся решта – розтягнуте по музеях – розійшлося світом, як і його думи. Після ремонту змінилося все: вхідні двері до помешкання-майстерні, велике двометрове вікно, застелена новими паркетом підлога. Проте стіни й досі віють холодом, хоча в самій кімнаті досить тепло. Але відчуваєш себе якось ніяково. І не затишно тут тому, що в кімнаті-музеї ніхто не живе. Просто вона стоїть довгий час замкненою для відвідувачів і не відчувається того духу, мало того, - тієї натомленості, котра має панувати в храмі. Так, у храмі, бо для кожного українця Тарасова кімната – це те святилище, в якому кожен з нас повинен молитися за Україну.

Команда «Шевченків квартал» (слайд 25,26,27,28,29,30)  

        1843 року Шевченко поїхав на Україну, де не був 14 років. Глибоке враження від тяжкого становища закріпаченого селянства дало волю Слову. Картини дикої сваволі й знущання панів над кріпаками ще більше розпалило в серці поета ненависть до поміщиків. Він звертається до разючої зброї сатири, яку спрямовує проти царизму і панства.

         1846 року, перебуваючи в Києві, Шевченко зблизився з членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства, яке незабаром було розгромлено. Царська жандармерія заарештувала членів товариства, в тому числі й Шевченка. Під час обшуку в поета знайшли в рукописах його революційні твори «Сон», «Кавказ», «Єретик» та інші. Звісно,царська Росія не могла залишити безкарним «найбільшого злочинця». Вирок у справі Шевченка був такого змісту: «Художника Шевченка за складання бунтарських і найвищою мірою зухвалих віршів віддати рядовим в Оренбурзький окремий корпус, доручивши начальству мати найсуворіший нагляд, щоб від нього ні в якому разі не могло виходити обурливих і пасквільних творів».

         Почалося важке життя рядового солдата-засланця. Розрадою у цей важкий період було те, що Тараса зарахували до складу експедиції, що мала своїм завданням обслідувати Аральське море. Він як художник повинен був змальовувати береги моря.

          В цей час друзі клопотали про полегшення його долі, але за доносом офіцера у Шевченка зробили трус, знайшли зошити з віршами, альбоми з малюнками і знову заарештували. На довгих 7 років його заслали в Новопетровську фортецю на березі Каспійського моря. Та незламне бажання творити бере своє. Тут Шевченко реалізується і як поет, і як художник. Малює багато автопортретів, укомпонованих у різні жанрові твори. Живописні твори періоду заслання об’єднуються такими характерними рисами: чесним простим рисунком, природною ясністю і простотою композиції, змістовністю, серйозністю підходу до теми.

         Серед творів Шевченкового «Кобзаря» важливе місце займають написані на засланні: поеми «Княжна», «Варнак», «Москалева криниця»; повісті російською мовою «Художник», «Княгиня», «Музикант»; серія творів «Притча про блудного сина»; цикл «Царі», низка віршів.

 Команда «Тарасові праправнуки» (слайд 31,32,33,34,35)

           Будучи членом Аральської експедиції як професійний художник, Шевченко натхненно працював. Збереглося понад 100 його робіт цього періоду. Адже Аральське море було величезною водоймою з багатющим тваринним світом і високим біологічним різноманіттям. Нині ж це найсухіше місце в усій Середній Азії. Тут не ростуть рослини, бо земля вкрита товстим шаром кристалізованої солі, тут більше не ловлять рибу,бо немає води, тут лютують пилові бурі. Вітер здіймає куряву, розносячи на сотні кілометрів пісок, сіль та отрутохімікати. Це місце нині називають Аралкум – Аральська пустеля, а колись тут хлюпалось Аральське море…

            Більшість малярської спадщини років заслання, що входить в золотий фонд української культури, сьогодні зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка. Колекція музею формувалася протягом 150 років та зараз налічує понад 85 тис. експонатів. Розпочато трансформацію музею в сучасний культурно-освітній та мистецький центр, який в межах своєї наукової діяльності займається ще й збиранням та поширенням знань про культуру та історію 19-20 ст.      

         В межах культурно-освітньої програми НМТШ діє Центр дитячої творчості. 

         Працівниками музею створено аудіо- та відео архів на шевченкознавчу тематику. Вивчення та відтворення історичної епохи, в якій жив та творив митець, всебічне вивчення особистості митця, його життєвого та творчого шляху дасть можливість побудувати центр розвитку сучасної культури України навколо  постаті Шевченка, як  найбільшого морального авторитета для всіх мешканців України.

        Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Колись Генріх Гейне говорив про Біблію як «переносну вітчизну» євреїв – з нею вони, гнані, мандрували світом. Такою «переносною вітчизною» для українців,куди б їх не закинула доля, був «Кобзар» Шевченка. І навіть у себе вдома, на «нашій, не своїй землі», він давав почуття вітчизни.

    Команда «Шевченків квартал» (слайд 36,37,38)

          Десять років заслання підірвали фізичні сили Шевченка, але не зламали його поглядів, його сили як революціонера-борця. Повернення в Петербург, атмосфера визнання й шаноби, занурення в активну громадську діяльність і творчу працю на якийсь час відновили сили організму, але повернути втрачене здоров’я не могли. До того ж побут його залишився невлаштованим, петербурзький клімат гнітив його, а повернутися в Україну, де він сподівався одужати духом і тілом, не вдавалося.

          Восени 1860 року починається та хвороба, що виявилася смертельною. Тодішня медицина кваліфікувала її як водянку. Друзі оточили Шевченка турботою, його лікували найкращі фахівці, але засобами тодішньої медицини зупинити прогресування хвороби не вдавалося.

         Невесело починався для Шевченка новий, 1861  – останній рік його життя. Передчуття смерті бореться з надією. Друзям каже про те, як не хочеться помирати. Ці складні почуття бачимо і в останніх його поезіях. У них і гіркота, і невеселий жарт з приводу неминучого, і думка про вічність…

          За якимось незбагненним сценарієм Долі смерть почала тупцювати під дверима Шевченкової майстерні 25 лютого (9 березня за новим стилем) у 47-му річницю від дня народження. Надходять вітальні телеграми, друзі відвідують Шевченка, але довго не затримуються, щоб його не обтяжувати. Сильний біль у грудях не давав йому лягати, і він мусив сидіти. «Муки страдника були невимовні, кожне слово коштувало йому страшних зусиль»,- згадує О.М. Лазаревський. Пізно ввечері на побажання хворого його залишили самого. Шевченко то запалював, то гасив свічку, але до людей, що були внизу, не озивався. О п’ятій годині він попросив служника зробити чай і випив склянку з вершками. «Прибери ж ти тепер тут, - сказав Тарас Григорович служникові, - а я зійду вниз». Зійшов Тарас Григорович у майстерню, охнув, упав, і о пів на шосту нашого дорогого, рідного поета не стало!..

          Про похорон Шевченка залишилося багато спогадів очевидців. Усі вони підкреслюють те незвичайне збудження, що панувало особливо серед студентської молоді, яка несла гріб на руках до самого Смоленського кладовища. Поховали поета в дощаній труні, але вистеленій усередині свинцем: бо вже вирішено було його перепоховати в Україні. Місце вічного спочинку стало зватися Тарасовою горою.                                                                                                                       

Команда «Тарасові праправнуки» (слайд 39 - 48)

         З усіх кінців України рік за роком їдуть сотні й тисячі людей до великої могили, несучи любов, вдячність і відданість. У навчальних закладах проводяться літературні свята, конкурси, брейн-ринги, КВК, приурочені відзначенню Шевченківських днів.

         … Бувши плоттю від плоті і кров’ю від крові свого багатостраждального народу, безмежно люблячи його і належачи йому всією своєю істотою, він не приймав у ньому те, що було виховане століттями соціального поневолення і національного розтління. Взявши від народу краще і життєдайне, Шевченко вилив гірше, ветхе. Та він не лише взяв від народу – він йому сторицею віддячився. Він ствердив самодостатність українського світу – як антитезу малоросійськості й провінціалізму. Він присвятився розвиткові гуманістичних і демократичних понять у суспільстві. Велика заслуга його і в тому, що, доклавши стільки зусиль для пробудження національного самоусвідомлення українського народу та виховання національної гідності, він спрямував їх не в бік національної замкненості, винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємопізнання та взаємоповаги, рівноправного спілкування народів. Він говорив про мертвих духом, які ще мали пробудитися, і до живих, і до ще не народжених, і в Україні, і в світах, - у кого ще є таке звертання до всього народу як до вічної категорії і таке грандіозне розуміння народу як сукупності поколінь, і духу, і діянь – поза обмеженнями в часі і просторі?! І серед його заповітів перший і останній:

                                  … Свою Україну любіть,

                                  Любіть її… Во врем’я люте,

                                  В останню тяжкую минуту

                                  За неї Господа моліть.   

  

Виховний захід

«Червоне щастя по-українськи»

Мета: виховувати шанобливе ставлення до народних традицій і бажання брати участь у їх святкуванні; поглибити та розширити знання дітей про національні страви; розвивати естетичні смаки; прищеплювати почуття гордості за свою державу та народ.

Хід проведення

Ведучий 1. Доброго дня, дорогі діти та гості нашого свята. Слайд №1

Ви знаєте, що нещодавно відзначався знаменний день – Міжнародний  день рідної мови. Хто не знає рідної мови, не може вважати себе повноцінним громадянином своєї держави. Також, ми вважаємо, що хто не знає та не любить наші національні справи, не може називатись українцем.

Народна кухня –  це така ж культурна спадщина українського народу, як мова, література, мистецтво, це неоціненний здобуток, яким можна пишатися, який не слід забувати. Сьогодні ми хочемо висловити гордість за свій рідний край, за те, що ми маємо свої неповторні традиції, свої неординарні страви, та своє щастя – українське!

Ведучий 2. Слайд №2 Ми згадаємо про найпопулярнішу страву у кожній гуцульській родині – червоний  борщ. А ще – розповімо вам про цікаву дослідницьку роботу творчої групи учнів, які дізнавалися: «Чи справді борщ український», «Чий борщ найсмачніший» та «Секрети приготування смачного борщу».

Питання здорового харчування у нашій школі є дуже актуальне. Та все ж діти часто нехтують здоровою їжею і чимчикують до крамниці купувати прорекламовані спокуси: чипси, сухарики, твікси.

Ми знаємо, що реклама є двигуном торгівлі. Разом з дітьми ми спробували зробити свою власну  рекламу продукту.

Учень 1. Добрий день вам, добрі люди!

Хай вам щастя-доля буде.

                                          Не на день і не на рік,

А на довгий-довгий вік!

Починаємо наше свято.

Гостей зібралося багато,

Щоб веселитися, співати,

        І рідний борщик прославляти!

Ведучий 2. А щоб не було нудно, ми вам  заспіваємо, продемонструємо свої акторські здібності. А ще заставимо ковтати слинку, коли ви будете слухати оди, присвячені борщеві.

Вірш «День народження борщу» Слайд №3

Досить, братці, сумувати,

Час прийшов празникувати –

День народження Борщу!

Я вже йду гостей ззивати.

Про таке чудове свято

Всім по черзі сповіщу.

М'ясо треба б запросити,

Тільки горде воно, сите,

Зразу видно – не рідня.

А Квасоля, сваха рідна,

Веселенька, хоч і бідна,

Кум Буряк, кума Морквина,

Капустина, Цибулина

Не пропустить цього дня.

Вже й самі з городу йдуть.

Бараболі десь не видко.

Це ж Борщева рідна тітка,

Як рідню таку забуть.

Часничина бородатий

Вже глухенький і про свято

Не допетрає ніяк.

Ще запрошене до мене

Молоде все та зелене:

Кріп, Петрушка, Пастернак.

Обійшлось не без мороки:

Помідори-лежебоки

Не бажають в гості йти.

Нащо Помідор той здався,

А щоб Борщ не здогадався,

Можна Пасту десь знайти.

Заглядаю у комору:

- Якось темно тут знадвору,
 Вас я, свате, не знайду.
 Мудре Сало засміялось:

- Я у бодні заховалось,
 Не хвилюйтеся, прийду!
 Багатьох скликать не стану,
 Попрошу зайти Сметану,
 Борщ до неї якось звик.

Та якби прибув до хати

Ще й товариш стрючкуватий –

Перець, гострий на язик.

Мабуть день пройшов немарне.

Іменинник, вбраний гарно,

Пишний – не якісь там щі,

Що колись ми здуру їли.

Зустрічайте, гості милі!

Де ж ті гості?! А в Борщі...

Ведучий 1. Слайд №4 Як відомо, наш борщ є своєрідною візитною карткою України. Подейкують: страву вигадали козаки і вже 400 років ласують цією добренною стравою  у великих містах і у маленьких селах. Без борщу наші предки не обходились жодного дня. Готували його і в святкові дні, подавали на весіллях, хрестинах.

Ведучий 2.  Слайд №5 Чимало  пісень,  віршів, частівок, приказок склав український  народ і присвятив борщу:

   «Борщ та каша – їжа наша».

   «Їж борщ з грибами, та держи язик за зубами».

   «Борщу однаково – чи йому пампушок, чи галушок».

    «Борщ та капуста – в хаті не пусто».

    «Борщ без каші удівець, каша без борщу – вдова».

    «Що до чого, а борщ до хліба».

             Вірш «Ода борщу» Слайд №6

 Люблю тебе, мій борщику

             у полив’янім горщику

 З неповторними приправами

            та незрівнянними ароматами.

 Ти об'єднуєш в собі стільки різних смаків,

              як Україна дружних народів-братів.

 Спитаєте, який він?

              - А такий:

 Червоний, багряний,

              як маки у лузі.

 Гарячий, духмяний,

              як 220 в напрузі

             А пахучий, ароматний,

              що й нема до чого зрівняти.

 Солодкий, захоплюючий,

              як врода дівчини молодої.

 Трішечки з перчинкою –

              як козак з родзинкою:

 В міру солоний,

              трошечки кислий,

 Веселий смачний,

              та неодмінно вірний,

 Бо так часто на столі

               всією барвою смаків

 Нас щиро частує,

              еліксир щастя нам дарує.

 Люблю тебе, мій борщику

              у полив’янім горщику

 За те, що ти такий неповторний,

              своєрідний, одним словом –

 Мій, рідний, український!

 Що там ті французи

              із жаб'ячими ляшками,

 Або італійці

              зі своїми мазерелами.

 Їм до нашого борщу,

              як до неба рачки.

 Не потрібні нам чужі,

              іноземні бренди.

 Бракує нам просто своєї,

              по-справжньому вкраїнської реклами,

 Бо ми народ добрий, все вмієм,

 Часом тільки мало у себе вірим.

 Тож поспішаємо усім сказати,

         Що на всім білім світі

         Немає смачнішої страви,

         Як борщ український!

Ведучий 1. Слайд №7 А ви впевнені, що борщ справді український? Хочемо вам довести, що це не зовсім так. Група наших учнів-дослідників встановили національність інгредієнтів українського борщу та їх поживну цінність.

         Наприклад, капуста – назва якої «композіта», з'явилася у VI столітті до нашої ери у єгиптян. Буряк – «помилка Колумба», бо саме листя буряка використовували у салаті. А от картопля, без якої просто неможливо приготувати борщ, має дуже багато назв: бара, бурка, мандибурка, ріпа, бульба; завезена до нас з Європи у XVIII столітті.

Ведучий 2. То чому ж борщ український? Може, тому, варять його лише у нас, на Україні?

Ведучий 1. Слайд №8 Ні, це не так. Ми віртуально побували у різних куточках нашої планети, і виявили, що існує так званий «борщовий пояс», який пролягає від південно-східної Польщі через Україну, Білорусь до регіонів Росії на Волзі та Дніпрі. Втім, борщ поширений і в інших країнах, наприклад, Туреччині.

Ведучий 2.  То чому ж борщ український?

Учень 1. Бо у нас на Україні його готують найчастіше та найсмачніше, вкладаючи у нього свою душу.

Учень 2.  Середньостатистично, в українській сім'ї борщ готується 2 рази на тиждень.

Учень 3. А в часи, описані Нечуєм-Левицьким у творі «Кайдашева сім'я», борщ та каша готувалися кожен день.

            Вірш «Борщ» Слайд №9

 Із страв славетних українських 

 Є найдревніша страва – борщ;

 В нім сила, міць, здоров'я,

 Якщо той борщ – насправді борщ.

 Він і солодкий, і солоний,

 І в міру кислий, і гіркий,

 І буряково-часниковий,

 Капусно-кропно-петрушковий,

 Цибульно-м'ясо-помідорний,

 І в міру жирний, чи пісний.

 В нім бульба, морква і квасоля,

 Сметана, перець з лавру лист,

 Усе це збірня овочева

 І в ній таїться його зміст: зборище.

 Із страв славетних українських

 Є найсмачніша страва – борщ.

 В нім – міць сім’ї,

 Ґаздині гордість,

 Якщо той борщ – насправді борщ!

Учень 4. Кожна господиня намагається зварити найсмачніший борщ для свого чоловіка та дітей, для своєї родини, і в глибині свого серця вважає, що її борщ найкращий. Запитайте у 5 людей, який борщ найкращий, і ви отримаєте 5 різних відповідей.

Учень 5.  Ми поцікавилися у своїх рідних, як вони готують борщ, і виявилося, що рецептів дуже багато: і з куркою, і з грибами, і з реберцями, навіть  з вишнями та чорносливом.

Ведучий 2.  Звичайно, кожна українська дівчина повинна варити борщ. Це, якщо хочете знати, є передумовою майбутнього успішного сімейного життя. Недарма в народі кажуть: «Навчилась борщ варити – можеш замуж виходити». – Бо ж який чоловік буде вдома голодний сидіти?

                                      

Сценка «Секрети сімейного щастя»

«Гумореска про дієти» Слайд №10

Стрілися подруженьки, не бачились давненько.

Перша струнка, друга – ні, та все одно гарненька.

- Як вдалося тобі схуднуть, поділись подруга?

- На диете я давно й приучила друга.

- Знаешь, как мужчинам важно соблюдать диету,

И для мускул не помеха, с нервами в порядку.
Твой по-прежнему в живот всякое бросает?
Мой не курит и не пьет, и стихи читает.

Намотала все на вус друга про дієти,

Стало соромно, що любить борщик і котлети.

Не варила, не пекла, згадала подругу.

- Як вона там говорила варить їсти другу.

Він приходить, та йому яблучко печене,

Ложку рису і петрушки – от і вся вечеря.

Чоловік вже на порозі, в жінки все готове.

- Добрий вечір, миленький.

- Мила, будь здорова!

Ой, який же я голодний, з'їв би навіть вовка.

- А я вже наварила...

- Яка ж ти в мене ловка!

От за що тебе люблю!

- Невже за котлети?!

Жінка насторожено почала з дієти.

- Я сьогодні на базарі Тасю зустріла.

Тася каже, щоби овочів я побільше їла...

Розказала про дієту й вечерю підносить.

Він як гляне:

- Як цей світ таких дурнів носить?

Я ще в армії наївся всякої погані,

Коли служив в Туркменії та Афганістані.

Ти що із мене хочеш зробити азіата?

Я як проклятий працюю. Де моя зарплата?

Бутерброд і чашку кави тільки бачив вранці.

Предлагали випити, піти в бар, на танці.

Раді неї, як предатель, кинув кума Ваську,

А вона патякає, що зустріла Таську.

Знаєш ти, що чоловік схожий на звірюку,

Коли стомлений, голодний і ковтає слюнку.

Що мені це яблучко та ложечка рису?

Дай борщу, цибулі, сала! Бо тебе залишу!

Жінка плаче.

- Щоб той борщ застряг у тебе в носі,

Коли ти не розумієш про дієти й досі.

Ведучий 1.   До нашого краю приїздить дуже багато гостей, туристів. Ми поцікавилися, яка страва їм найсмачніша. Про відповідь, ви вже здогадуєтесь, – це, звичайно, борщ. І в нашій країні він смачніший, ніж будь-де. Це тому, що ми, українці, маємо свої секрети приготування борщу.

Один з ученів нашої творчої групи хоче поділитися своїм секретом.

Учень 7.  Слайд №11 Моя бабуся мені колись розповідала, що Боже-борони, не можна лихословити, коли готуєш, бо борщ вийде недобрим. А щоб борщ завжди виходив смачним, ми вам хочемо запропонувати рецепт ідеального борщу:

1 кг хорошого настрою

1  пісню (бажано українську)

2  жменьки оптимізму

1  ст. ложку душевності

2  склянки терпіння

Творчість, оригінальність та гумор додати за смаком.

Ведучий 2.   Але, які б рецепти ви не записували, які б борщі  ви не пробували, найсмачнішим борщем є той, який приготувала мама.

Вірш

Моя мати борщ варила,

Його салом задобрила,

Сікла моркву і буряк

І томати м'яла,

Потім смажену цибулю

В чавунець кидала.

І капусту, і часник,

Зелену петрушку,

А тоді дала мені

Скуштувати юшку.

Ой, який же борщ смачний!

Український, запашний!

Всю каструлю з'їв би я,

Та велика в нас сім'я!

Я не знаю, що є краще

Українського борщу!

Тим його, хоч я й ледащо,

Так рубаю – аж крекчу!

Та смачнішого, ніж мамин,

Я борщу того не їв!

І не треба йому зовсім

Ні білбордів, ні реклами,

Якщо кажуть – борщик мамин,

То й навіщо більше слів!

Він і перше, він і друге,

І закуска, і десерт...

Стіл без нього недолугий,

Як без аквавіти чверть!

За усі делікатеси

Мамин борщ люблю найбільш!

Якщо борщику нам'яти –

То і стреси вже не стреси,

І життєві всі процеси

Йтимуть краще, ніж раніш!

Тож нехай у кожній хаті

Буде борщ і до борщу,

Пригощати й пригощатись

До смаку і досхочу!

Хоч які в житті циклони,

                                          Хоч яка негоди мить –

                     Якщо жде у ріднім домі

                     Мамин борщик на ослоні –

                     Значить, мінімум на поні

                       Той із нас в житті сидить!

                     Якщо жде у отчім домі

                     Борщ у маминих долонях –

                     Значить, хлопці, ми на конях,

                        Значить, нічого тужить!

Сценка

Мама: Ой горе мені, горе! Що ж за дочка у мене росте? Зварити не вміє, спекти не вміє, тільки якісь сухарики їсть та й усе! Олено, ану ходи сюди!

Олена:  (з іншої кімнати). Ой мамо, я телесеріал дивлюсь «Ранетки»,  не займайте мене, бо дуже цікаво.

Мама: Ходи сюди обід варити! Зараз батько з роботи прийде, чим будемо кормити?

Олена: А там ще чіпси із сметаною залишилися!

Мама: Ану йди сюди, бо візьму зараз кочергу та пройдуся по спині!

( Олена виходить з іншої кімнати)

Олена: Ну вже прийшла! Чого ви галасуєте, мамо?

Мама: Берися обід готувати!

Олена: Я не знаю, що його варити. Кожен день щось видумують: посуд мий, прибирай! Набридло!

Мама: Зваримо борщ та спечемо пампушечок з часником!

Олена: Борщ? З часником? Фе. Ну і як його варити?

Мама: Ой лишенько!  Ну нічого не знає!  Борщ – це українська страва.  І навчитися її готувати повинна вміти кожна дівчина.

Олена: Та з чого готувати цей «борщ»?

Мама: 3 капусти, бурячка, морквинка потрібна, паста томатна та сметанка для заправки, а ще часничок, зелень...

Олена: То що, його все змішувать у міксері чи в кухонному комбайні?

Мама: Руками нарізати, і все по черзі.

Олена: Ну кажіть вже, з чого починати.

Мама: Бери каструлю.

Олена: (витягує величезну). Таку вистачить?

Мама: Чи ти здуріла, дочко? Ось такої досить! Поклади реберця та залий водою, як буде кипіти, збери пінку.

Олена: (бурмоче). Пінку? Яку пінку?

Накладати  на волосся піку  вмію, а шукати її в каструлі? Дивино...

Мама: Поки вариться борщ, давай замісимо пампушки.

Олена: Кого? Калушкі? Це що, французька страва?

Мама: Боже мій! Ніяка не хранзуська, а наша українська. Бери борошно.

Олена:(з комори). Два кілограми вистачить, чи п’ять брати?

Мама: Скільки? Двох склянок досить! Одне яйце, півсклянки молока або води.

Олена: Якийсь складний рецепт!  А не можна в супермаркеті  вже готове купити і не морочити собі голову?

Мама: Не можна! Вимішуй тісто!

Олена: Отуди руками лізти? Та у мене ж манікюр!

Мама: Вимішуй скоріш, бо будемо голодні сидіти!

Олена: Ну, здається, вимісила.

Мама: Тепер викладай тісто на стіл та роби невеликі  кульки розміром з куряче яйце!

Олена: А які розміри курячого яйця? (Задумується, знімає фартух, та іде.)

Мама: Ти куди?

Олена: По лінійку!

Мама: Та навіщо тобі та лінійка!

Олена: Піду виміряю яйце!

Мама: Ой, лишенько! Це ж так кажуть тільки для порівняння. Пильнуй, щоб пампушки були приблизно однакових розмірів.

Олена: Ой, здається, у мене виходить!

Мама: А зараз хай трішки підійдуть, помажемо яйцем. Спечемо. Помастимо олійкою, посиплемо часником. А там ще й борщик підоспіє.

Олена: Та давайте вже готувати, бо аж слинка тече!

Мама: Ти ж сухариків з червоною ікрою наїлася, то хіба голодна?

Олена: Не проголодаєшся тут з вами. Наговорили, намісили, напахніли… тепер після цього на сухарики навіть дивитися не буду! А ще мамо, відтепер, я завжди буду вам допомагати готувати смачні українські страви.

Мама:  Молодець, донечко, будемо тепер разом готувати.

Ведучий 2. Слайд №12 Хочемо ознайомити вас із результатами останніх наукових досліджень. Науковці всього світу нещодавно дослідили: хто їсть борщ український - той здоровий і сильний, розумний, талановитий, і... неодмінно щасливий.

Ведучий 1. Крім   своїх   заслуг,   борщ  ще   й  лікує.   Дієтологи   стверджують,   що людина, яка регулярно обідає борщем, не знає проблем з:

- травленням – велика кількість овочів благотворно впливає на роботу шлунка і кишечника;

- із  зайвою   вагою – капуста,  яка  має   в  собі   тартронову кислоту, перешкоджає відкладенню жиру;

- з імунітетом – в борщі багато не тільки вітамінів, а й противірусних компонентів (все це знаходиться в цибулі, часнику, перці).

     Борщ     передає  нам   силу,   наснагу,   здоров'я   від  рідної  землі.   Він поживний, багатий вітамінами і калоріями.

                      Реклама Слайд №13

Шановні вкраїнські пані!

Не довіряйте так швидко сучасній рекламі.

Не купуйте ви готових соусів, заправок,

Що так гарно виставили продуценти на прилавок.

А з комори діставайте картоплю, моркву,

Буряк та петрушку,

Не має реберець – хай будуть грибочки чи сало,

От і вже натуральна у вас приправа,

Бо навіть ми, діти, вже зрозуміли,

Що домашня їжа найкорисніша.

Ми усіх вас закликаємо

Забути про чіпси, шмікси,

Сухарики, твікси.

Їжте тільки українське,

Якщо   хочете   бути   здоровими, 

Та   сильними як   брати   Клички.

Пам'ятайте про те, що лише

Українського борщу можна їсти досхочу!

Пісня «Ой, мій борщ» Слайд №14

(М. Поплавський «Борщ», слова дещо змінені)

Все, що росте на українському городі,

З любов'ю щедро ми до столу подаєм.

Та над усе в житті ми дякуєм природі,

Коли смакуєм щойно звареним борщем.

Він по обіді кличе кожного до хати,

І по тарілці розливається душа.

Нас і за вуха від борщу не відірвати,

Коли він ллється наче пісня із ковша.

               Приспів:

Ой, мій борщ, пахне часничком!

Вся рідня за одним столом.

До борщу пампушечка смачна

Проситься сама, та й не одна!

Зі всього світу до нас в гості їдуть друзі,

Ми хлібом-сіллю зустрічаємо їх всіх.

І за столом, зібравшись у тісному крузі,

Луною котиться довкола дружній сміх.

Гостинність наша переповнює по вінця,

Усі упевнені, що ми в раю живем.

Та щоб пізнати справжню душу українця,

Вам необхідно причаститися борщем.

                            

Ведучі.  Любі діти та дорослі! Слайд №15

Будьте горді за те,

Що на Україні живете,

Де жовте колосся

І чисте небо.

Будьте завжди веселі,

Здорові та щасливі,

Їжте борщик, сало,

Галушки та пампушки,

Смачну кашу гарбузяну,

Й вареники у сметані.

І знайте:

Наша слава українців

Не вмре, не згине,

Доки живе пісня, мова,

Та молитва до Бога.

Слава Україні!

Ведучий 1. Дякуємо усім учасникам, які брали участь у дослідженні історії борщу, створенні проекту та підготовці цього свята. Хочемо надіятись на те, що після сьогоднішньої реклами борщу, апетит на споживання здорової, корисної їжі у всіх вас збільшиться.

                         

Виховний захід

«Сім’я – це ключ до щастя»

Мета: розповісти учням про важливість родинних зв’язків; встановити 

позитивний клімат у класі, сприяти зміцненню добрих стосунків між учнями та їхніми батьками; виховувати в учнів любов до своїх родин та повагу до сімейних традицій.

Ведучий 1 СІМ’Я — це найдавніший устрій на землі, і вона відіграє ключову роль у людському суспільстві. Протягом історії міцні сім’ї завжди були опорою міцних суспільств. У сім’ї також створюються найкращі умови для виховання зрілих людей.

Ведучий 2  Щаслива сім’я — це тиха гавань, яка дає почуття захищеності й безпеки. Уявіть собі на хвильку ідеальну сім’ю. За вечерею турботливі батьки обговорюють з дітьми події минулого дня. Діти захоплено щебечуть, розповідаючи татові з мамою про справи у школі. Приємний час, проведений разом, дає усім заряд на наступний день життя у зовнішньому світі.

Ведучий 1 У щасливій сім’ї дитина знає, що тато з мамою піклуватимуться про неї, коли вона захворіє, навіть по черзі сидітимуть цілу ніч коло її ліжечка. Вона знає, що може прийти до батьків зі своїми дитячими проблемами й отримати пораду та підтримку. І хоча навколишній світ сповнений тривог, дитина почуває себе у безпеці. Саме стосункам у родині присвячена наша сьогоднішня зустріч.

Ведучий 2 15 травня - Міжнародний день сім’ї встановлений Генеральною Асамблеєю ООН у 1993 році і відзначається щорічно. Встановлення цього дня покликане звернути увагу громадськості різних країн на численні проблеми сім’ї. Коли зневажаються основні права однієї сім’ї - єдність всієї людської сім’ї, членами якої вони є, перебуває під загрозою.

Ведучий 1 Будучи одним із основних інститутів суспільства, першою сходинкою соціалізації людини, сім’я розвивається та видозмінюється разом із навколишнім світом, по-своєму реагуючи на вимоги часу, відповідаючи на громадські потреби і сама формує їх.

Ведучий 2 Сім’я, як основний елемент суспільства, була і залишається берегинею людських цінностей, культури та історичної спадкоємності поколінь, чинником стабільності і розвитку. Завдяки сім’ї міцніє і розвивається держава, зростає добробут народу!

Ведучий 1 У всі часи по відношенню держави, а також по становищу сім’ї в суспільстві судили про розвиток країни. Це тому, що щасливий союз сім’ї і держави - необхідна запорука процвітання і добробуту її громадян.

Ведучий 2 З сім’ї починається життя людини, тут відбувається формування її як громадянина. Вона – джерело любові, поваги, солідарності та прихильності, те, на чому будується будь-яке цивілізоване суспільство, без чого не може існувати людина.

Учень 1:

Увага, увага, увага!

У нашому класі сьогодні свято!

Усіх гостей ми щиро вітаєм

На святі родиннім і в теплому краї.

Учень 2:

Тепло, безпеку, мир і спокій

У цьому світі де знайти?

Щоб стало так затишно, тихо

На серці в кожного із нас.

Затишна гавань – то родина,

Велика чи мала сім’я.

Та завжди знайдеш ти підтримку

в родиннім вогнищі тепла.

Учень 3:

Любов батьків – велика сила,

Неначе непорушний мур.

І встояти він завжди зможе,

якщо всі діють, як один.

І батько й мати дуже добрі,

Вони опора вся моя.

Все допоможуть подолати.

Проблеми зможу знести я.

Учень 4:                           

 А татове плече безпеки

Мене підтримає тоді,

Коли мені найважче буде.

У ньому захист маю я.

Теплом зігріє мене мати,

Вона порадниця моя.

Її і погляд, й руки ніжні,

Вона одна, одна така.

Учень 5:

Моя родина – мій притулок,

Я щастя справжнє тут знайшла.

Люблю свою родину сильно,

назавжди з ними буду я!

Учень 6:

Де сонце засинає вечорами

Під тихі колискові давніх літ,

У спогадах живе разом з піснями 

Родинного тепла безмежний світ.

Учень 7:                         

Примножить щастя й радість із роками

Тепло родинне, вишите добром, 

Якщо плекають діти із батьками

У люблячих серцях його разом.

Учень 8:                         

Літа гайнуть у вирій за птахами,

Минуле перейде у спогад-дим,

Та вічно залишатиметься з нами

Тепло, яке нам дав батьківський дім.

Учень 9:

Сім'я - дивне слівце, хоча не іноземне.
Як слово вийшло, не ясно нам зовсім.
Ну, «Я» - ми розуміємо, а чому сім?

Не треба думати і гадати, а треба просто порахувати:
Два дідусі, дві бабусі, плюс тато, мама, я.
Склали? Виходить сім осіб, Сім «Я»!

Учень: 10 

Де я був?
Недитяче запитання
визріло у Віті:
— Де ж я був, коли мене
не було на світі?
Жив у квітці запашній,
наче та комашка?
Чи в небесній вишині
я літав, мов пташка?
Може, грався з косооким
зайчиком маленьким,
чи з горобчиком, допоки
народився в неньки?
Усміхається матуся,
пригорта дитину:
— У моїх щасливих мріях
був завжди ти, сину.
Вітя висновок зробив,
сповнений надії:
— Мабуть, досі братик мій
в татусевій мрії.

Пісня «Батьки» (Ірина Федишина)

Сценка

Автор

Десь-колись, в якій країні

Проживав дідок Панас.

Був у нього син один,

Для якого батько жив

І майно усе копив.

А син жив, розкошував,

Звідки гроші – він не знав.

Йшли роки, померла мати,

Й захотів він жінку взяти.

Взяв, господарем зробився.

Гарно жив і не тужився.

Батько сам вдівцем зостався.

Скільки міг, то працював.

Як робити він злінився

Взяв із радості напився.

А невістка то скупа,

Стало їй вина шкода.

Як побачила оте,

Стала щось стогнати все.

Чоловіка так пилять,

На старого нападать.

Жінка

Ой, нещасна я жона!

Ось сидить стара біда!

Нічого не робить, тільки п’є.

Як не п’є, то щось жує.

То лягає, то встає!

То кричить: «Давай вина!»

Ой, яка тепер я зла!

Знов квасолю він поїв

Нею хату засмердів.

Так не можу жити я,

Веди діда до хліва!

Автор

Тай від печі батько встав,

Син його за руку взяв.

Чоловік

Ходіть батьку у сарай,

Буде вам там майже рай.

Я вам їсти принесу,

І винця вам запасу.

Автор

Як пройшло немало часу,

Й морозець почав щипати,

Каже син до внука так:

Чоловік

Візьми синку покривало,

Що лежить у нас в підвалі.

Не біда, що від картоплі,

і потріпане доволі.

Занеси це до хліва

Накрий діда, бо зима.

Автор

Внук побіг вмить до підвалу.

Повертається назад.

Батько в нього і питає:

Чоловік

Чи ти синку все зробив,

Як я тобі говорив?

Син

Так, тату, я все зробив,

Як ти мені говорив.

Покривало з ріпи взяв,

Половину діду дав,

Й половину заховав.

Чоловік

Нащо ти його роздер,

говори мені тепер?

Син                                  

Бо покривало було лиш одне.

І подумав я таке:

Покривало я візьму,

Ціле дідкові занесу.

То що зроблю я тоді,

як ви будете старі.

Чим накриваю вас старого

Як немає ще одного.

І я, тату, так зробив одіяло поділив.

Діду дав, і вам лишив.

Автор

А як батько це почув,

З того він винця хильнув.

Побіг швидко до хліва,

Привів діда, бо біда.

А невістка, як прийшла,

Зразу сварку почала.

Жінка

О, він старого знов привів,

Що квасолю він поїв,

нею хату засмердів.

Щоб добро моє з’їдав,

Мені жити не давав.

Автор

Чоловік вже не стерпів –

Кулаком гримнув об стіл.

І сказав жоні так грізно:

Чоловік

Ти на мене не кричи!

Мої нерви не гризи!

Батько мій смердить тобі?

Можеш іти геть собі!

Бо не хочу щоб і я,

Йшов на старість до хліва.

Щоб в хліві я умирав,

Щоб що сіяв, те і жав.

Бо синок нам у підвалі

Приготовив одіяло.

Пополам він розділив,

Щоб в хліві і нас накрив.

Автор

В жінки у зубах язик застряв,

Й ненадовго замовчав,

Лиш очима  ось ворушить

і все думає лиш так.

Жінка

Тут приходить вже біда,

Коли наш синок малий думає, як я.

Покривало розділив, у підвалі залишив,

Щоб він як я був жив,

Мене ним у соломі накрив.

Автор

Хоч була  вона скупа,

Та до діда враз вона.

Жінка

Може, тату, змерзли ви,

Може, дати вам води.

Ой, забула, не води

Краще ковдру та їди.

Автор

І так мале внуча

Спасло діда від хліва!

І в народі кажуть теж:

«Що посієш, те й пожнеш!»

Учень 11:

Сім'я - джерело радості і щастя,
Кохання невичерпне джерело.
І в ясну погоду, і в негоду
Зберігає сім'я і цінує життя мить.

Сім'я – це сила держави,
Зберігає традиції століть.
В сім'ї дитина – головне багатство,
Промінь світла, як маяк для моряків.
Учень 12: 

Ми з любов'ю в серці виростаємо,
Якщо нею повниться сім'я.
Свої почуття вірністю живимо,
Якщо поруч вірні друзі.
Заради близьких ми на все готові.
Вище до них не знаємо ми любові!
На будь-яку жертву ми готові!
Лише б були щасливі вони!
Учень 13:

Сім'я – це щастя, любов і удача,
Сім'я – це влітку поїздки на дачу.
Сім'я – це свято, сімейні дати,
Подарунки, покупки, приємні витрати.

Учень 14:

Народження дітей, перший крок, перший лепет,
Мрії про хороше, хвилювання і трепет.
Сім'я – ц е праця, один про одного турбота,
Сім'я – це багато домашньої роботи.

Учень 15:

Сім'я – це важливо!
Сім'я – це складно!
Але щасливо жити одному неможливо!
Завжди будьте разом, любов бережіть,
Образи і сварки женіть подалі,
Хочу, щоб про вас говорили друзі:
Яка гарна Ваша родина!

Ведучий 1

Особливий лист до батьків

Дорогі наші батьки!

З чого почати? Так багато хочеться сказати, і так важко висловити все у декількох рядках. Ми хочемо подякувати вам за роки нашого життя, роки, сповнені вашим піклуванням і ласкою.

Ми завжди знали, які у вас погляди й принципи. Іноді ми не розуміємо, чому нам слід обов’язково повертатися додому у визначеній годині, але знаємо, що це захищає нас.

Виховуючи нас, ви також вчите нас виявляти гостинність. Так багато людей приходить у нашу домівку, і ви завжди віддаєте найкраще. Ми все це бачимо з дитинства і цінуємо те, що наші батьки саме такі.

Ніхто не знає і не розуміє нас краще, ніж ви. Ви наші найліпші друзі, ми повністю довіряємо вам.

На завершення ми хочемо сказати, що любимо вас. Ви — наші батьки, і ми не проміняємо вас на когось іншого. Якщо якимось чином у нас з’явилася б можливість обрати батьків і спосіб життя, ми, без усякого сумніву, обрали б вас та прожили б таке саме життя.

                  

                  Література про Голодомор

Ведучий 1. Пам'ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Там багато сторінок вписано кривавими і чорними кольорами. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертельному сні 1933 року. З давніх-давен на світі існують добро і зло, щирість і заздрість, любов і ненависть. Століттями вони супроводжували людство у своєму розвитку. Та в історії світу траплялись моменти, коли зло, заздрість і ненависть об’єднувалися, оберталися трагедіями для людей. Чи не найбільшою трагедією в історії українського народу був штучний голод 1932-33 років. Влаштований тоталітарною владою, цей голод забрав життя мільйонів українців, травмував тих, хто вижив. Розбиті життя, покалічені долі, втрачені надії... Хто скаже, яка доля спіткала згорьовану, опухлу від голоду дівчинку, як пережила мати смерть своєї сім’ї? Страшне видовище. Коли гинуть люди від стихійного лиха, аварії, на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, - це одне, а коли від голоду, зумисного голоду – це зовсім інше. І сталося це не в пустелі чи вічній мерзлоті, а на теренах “житниці” Європи. Людей свідомо морили голодом. Це злочин проти людини, проти народу, проти всього людства. Проте, це наша історія. Ми не можемо її викреслити з нашої пам’яті. Ми не можемо це забути. Отож, це невід’ємна сторінка нашої історії, яку ми не повинні забувати…завжди маємо пам’ятати, що український народ сильний духом, і його ніхто не здолає…як і в 32-33-х роках голод…І сьогодні ми проведемо міні-конференцію, присвячену Дню пам’яті Голодомору 1932-1933 років.

         Ведучий 2. Що таке Голодомор? Голодомо́р 1932—1933 років - масовий штучний голод, що призвів до багатомільйонних людських втрат, в основному в сільській місцевості. На значній території України, крім семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УРСР, та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу на чолі зі Сталіним, голодомор був розрахований на придушення українського національно-визвольного руху і фізичне знищення частини українського селянства як носія корінних традицій, мови. В ті часи жертвами ставали не окремі люди, винищувались цілі села. Від голоду помирали і старі, і молоді. Найстрашніше – помирали діти. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько 2/3 учнів. Вони не дожили до свого першого дзвоника.

Ведучий 1.  Тема голодомору є актуальною і болючою протягом багатьох років. Чимало письменників висвітлювало її, вона відгукувалася у їхніх душах гірким болем, а вони виливали його на папір.

 1 учень

А люди біднії в село,

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися в хатах,

Та й мруть….

Сумують комини без диму,

А за городами за тином

Могили чорнії ростуть.

 Гробокопателі в селі

Волочуть трупи ланцюгами

За царину і засипають

 Без домовини.

Дні минають,

Минають місяці.

Село навік замовкло, оніміло,

Кропивою поросло.

Ведучий 2. Київ… Українські поети і прозаїки стали першими літописцями Голодомору, намагаючись осмислити катастрофу у слові – ще від часів, коли над правдою про Голодомор тяжів «культ мовчання». З плином часу з’являлися нові твори, нове осмислення фактів і наслідків штучного голоду; ці твори зроджувалися і в Україні, і поза нею. Художня правда про Голодомор почасти замінила історію, котра писалася і переписувалася... Але й література про Голодомор не стала надбанням широкого загалу – ні та, що створена в 20-ті роки, ні та, що з’являлася пізніше – аж до кінця минулого століття. Чому так сталося? Що найпримітніше з поетичного і прозового відтворення Голодомору хвилює нинішніх читачів? Чи представники нових поколінь письменників звертаються до складної, страшної й неосяжної теми Голодомору?

Ведучий 1. Твори, написані «за гарячими слідами» Голодомору, часто лишалися в записниках, згодом – у закритих архівах. Тільки недавно настав час публікацій таких творів без скорочень. Як колись «урізана» поезія Павла Тичини «Загупало в двері...», вже відтворена, в якій йдеться про збожеволілу від голоду жінку:

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок...
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.
— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
— Отак і живу я...— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу,— проспівала.
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула —
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу...
Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова молодая,—
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:
— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають

Ведучий 2. Дослідниця проблематики Голодомору в українській прозі 20 століття Наталя Тимощук захистила в 2006 році дисертацію, тема якої не могла з’явитися до часів незалежності України – «Антитоталітарний дискурс української прози 20 ст.: проблематика Голодомору та особливості її художньої реалізації». Зазначаючи, що в 20-х роках минулого століття вже з’являлися твори відповідної тематики, Наталя Тимощук пише: «Однак жоден із тогочасних авторів не міг порушити проблеми відповідальності влади за перший штучний голод в історії у силу обставин часу та режимного тиску». Ніхто не міг порушити цієї проблеми і згодом – впродовж цілих десятиліть. 
Одні письменники вдавалися до «езопівської мови», інші знаходили в собі сили і мужність писати гранично відверто. 

          Ведучий 1.  На еміграції про трагедію голоду в Україні писав Євген Маланюк – про «трупи в житах» у поезії «Року Божого 1933». Пізніше – про землю, що «запалась як труна» та пустку замість країни, над якою «владичить Антихрист...» Поетичною історією того, як замовчувалася і фальсифікувалася тема голоду в часи «побудови світлого комуністичного майбутнього людства» можна вважати поему Миколи Руденка «Хрест». Написаний у божевільні, де тримали письменника владці 70-х, цей твір змальовує одного з мільйонів «Хомів невіруючих» – твердолобого більшовика Мирона, який не вірить у страхіття голоду, а вважає, що про голод начебто «брешуть» «ворожі голоси», плямуючи райську радянську дійсність. Герой поеми переконується у гіркій правді на власні очі – він бачить мертве село, де знімають фільм про щасливе колгоспне буття... Хвиля прозріння оповиває цю людину, а поет нанизує перлини слів у рядки, і кожна перлина – чорна: про голодне село, божевільне канібальство, потребу каяття та очищення, смерть. Більшовик Мирон гине в катівнях НКВС. Саме там часто опинялися ті, хто заперечував факт Голодомору в свій час. Літературознавці вважають, що першим із прозаїків звернувся до теми Голодомору Улас Самчук в романі «Марія». Герої твору - цілком реальні люди, з якими був знайомий письменник. А ось картини більшовицького господарювання, голод - це вже з розповідей утікачів із "соціалістичного раю".                    

На думку Уласа Самчука, катастрофічна кількість загиблих від голоду - це велика національна трагедія, але значно жахливіше те, що відбулися психологічні зміни в становому хребті нації, бо ж геноцидові були піддані всі - і ті, що померли, і ті, що залишилися живими. Зранену психіку живі передавали своїм нащадкам навіть тоді, коли їм цьго не хотілося. Головна героїня роману Марія символізує трагічну постать матері України, яка теж втрачає своїх дітей у роки голодомору. Весь Маріїн рід вимер. Нікого не залишилося з її роду. А хто ж відродить колишню, Маріїну, Україну? Діти Максимів-відступників? Такими питаннями завершується роман. Трагічне завершення роману - наслідок глибокого болю письменника за майбутнє України, бо він знає, що життя без майбутнього втрачає сенс. А щасливе майбутнє можливе лише тоді, коли ми добре засвоїмо уроки минулого.

Ведучий 2.  Та  відомо, що хронологічно першим твором про голод була новела А. Любченка «Кострига». Тяжку «цілину» цієї тематики освоювали й інші – Тодось Осьмачка, чиї повісті, написані в 50-ті роки минулого століття, перевидаються вже в 21-му; твори І. Качуровського і О. Веретенченка, О. Гай-Головка, В. Чапленка, М. Стельмаха, В. Земляка. Пройшло багато літ, перш ніж один із авторів твору на тему Голодомору отримав найвищу літературну нагороду – імені Тараса Шевченка – В. Захарченко за книгу «Пришлі люди». Не отримав такої нагороди, хоч номінувався двічі, Василь Барка, український письменник-емігрант зі США. Його роман «Жовтий князь» фахівці вважають чи не найкращим і найбагатограннішим із відомих творів про трагедію Голодомору. Він неймовірно точно і детально зображує народне лихо років голодомору  у романі. "Я думаю, що це таке нещастя велике. І в цьому такий великий злочин проти українського народу... Але я не був певний, що серед українських письменників знайдеться той, хто б подав такі страшні свідчення. Тож я відчув, що це мій обов'язок", - писав Василь Барка. Трагічна доля родини Катранників із села Кленоточі уособлює шлях мільйонів українців на Голгофу голодної смерті. Як і в романі Уласа Самчука "Марія", вся родина Катранників, крім найменшого Андрійка, вимерла від голоду. Те, що наймолодший син Мирона і Дарії вистояв і вижив у ці страшні роки, звучить глибоко символічно. Відродження дитячої душі, змученої голодом і втратою рідних, починається з потягу до краси, а отже, і до життя. Саме для цього "засяяв небозвід, прибравши обрис, подібний до чаші, що сховали селяни в чорнозем і нікому не відкрили таємниці, страшно помираючи одні за одним в приреченому колі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборною силою, сходить вона: навіки принести порятунок".

Ведучий 1.  В. Барка не тільки наповнив роман промовистими фактами, він зобразив і той невидимий, але присутній повсюдно страх, який опанував морених голодом людей, змінював їхні душі, кидав у пекельний вогонь прірви душевної, як у прірву справдешню кидали нелюди конаючих і сконалих від голодних мук. Від перших з’яв художнього осмислення Голодомору до недавніх минули гони літ. Деякі книги з’явилися тільки у «перебудовну відлигу», хоч були написані ще в 60-ті – як книга А. Дімарова «Тридцяті», що чекала виходу в світ 22 роки. Весь масив творів про Голодомор в українській літературі досі не освоєний. Після того, як Україна стала самостійною державою, з’ясувалося, що творів таких існує дуже багато, а сам шерег авторів – нескінченний: В. Підмогильний, О. Кобець, А. Гудима, Ольга Мак, К. Ластівка, А. Мельничук, А. Любченко, М. Понеділок, В. Трубай.... О. Гончар, Є. Гуцало, І. Стаднюк, А. Дімаров... Прізвища письменників, котрі писали про голод і назви їх творів можна б озвучувати годинами.... Проте видані й перевидані їхні книги надто мізерними накладами, щоб говорити про загальну їх доступність широкому читачеві. Давно вже можна було створити цілу «бібліотеку Голодомору» з написаних про трагедію книг.  Можливо, колись така книгозбірня з’явиться. 

          Ведучий 2.      Цілющі ліки слів 

          Цікавими літературними відкриттями і несподіваним багатством творів на теми голоду, або дотичних до цієї великої теми так чи інакше, позначені 90-ті роки минулого століття та початок нинішнього. У 1990 році з’явилася повість «Голодомор» Є. Гуцала, у 1991 – нова повість А. Дімарова «Самосуд». 1993-й приніс «повість-свідчення» – «Лозинову труну» П. Наніїва та ще ряд творів інших авторів. У 1994-ім виходить роман-трагедія у новелах М. Потупейка – «У лабетах смерті». Велика кількість документально-художніх коротких оповідань про голодні часи розсипана в книгах багатьох авторів, які не визначали собі тему Голодомору головною, але оминути її не змогли. 
         Ведучий 1.  Примітною рисою нового часу є з’ява численних документальних публікацій про Голодомор, які ще не встигли стати канвою нових художніх творів. Осмислення найбільшої української трагедії минулого століття триває. Сучасні письменники намагаються не тільки відобразити даленіючий у часі, але незмінно жахітний фактаж тих літ, а й відшукати ключі до нових питань. Ці питання – нові теми вже теперішніх творів про Голодомор. – Про страх і совість, любов і ненависть, відчай і сподівання, пам’ять і безпам’ятство – про все, що вміщує людська душа. Зразок такого новітнього осмислення – новела «Хліб» відомого сучасного прозаїка Сергія Грабара. Трагедію Голодомору в цьому творі осмислено через почуття дітей, котрим дивною здається поведінка шкільної посудомийки, – вона нишком збирає і ховає викинуті шкоринки хліба. Розгортаючи ретроспективу долі цієї жінки, письменник розповідає про трагедію трьох молодих дівчаток, які в дні Голодомору подалися до Міста в пошуках хліба. «Дивна» жінка була однією із двох, які лишилися живими. Вона пережила не тільки голод, а й наругу, нелюдську наругу через шматочок хліба, так і не спожитий...
...Такі твори треба читати. Їх неможливо переповісти. Енергетика болю, що міститься в них, є тими цілющими ліками, які виліковують душі від байдужості, безпам’ятства і забуття. Цілющими ліками слів. 

Конкурс на кращого читця Шевченкових творів

Вступне слово

Уже для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, у нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. Він став символом незнищенності українського народу. Його велика любов до людини, до матері, до рідної України вчить, як треба жити на світі. Шевченкове слово будило, кликало, підносило. Його слава зростає, шириться, перетинає кордони. Сьогодні ми перевіримо, наскільки близькою, рідною для вас є поезія великого Кобзаря. Перед початком конкурсу хотілося б згадати твір нашого земляка – вихідця із Закарпаття (Міжгір’я) - Василя Гренджа-Донського – поета, прозаїка, драматурга, публіциста, журналіста.

Пророкові – великому Кобзареві

В задумі ніч пройшла, вже день білів,

Воскова свічка догоряє,

Поет схиливсь над Кобзарем своїм,

Неначе з кріпаками розмовляє:

«Брати мої!»

За що ви пропадаєте,

За що ви так страждаєте?

Брати мої!

Орли мої!

Вам руки пухнуть у чужій роботі,

На панській, хоч і на своїй землі,

Ви бідите на спеці та на сльоті

І лічите запеклі мозолі,

З косою, з ралом у панів на полі

Ви орете, і сієте, й жнете, -

Самі обшарпані та голі,

Самі ви з голоду мрете…

Скропили землю кров’ю ви і потом,

Пани без праці в розкошах жиють,

Зате ви гинете, як пес під плотом,

Круки вам очі п’ють…

-         Народе мій!

Пани-поміщики тобі свободи не дадуть,

Ні землю теж не віддадуть самі,

(Бо хто тоді зістанесь їх рабами?)

А волю треба взяти нам  самим,

До неї догризатися зубами

І вигрібати з-під землі,

Розрахуватися з панами.

Та не просити, не благати, -

А вдарити залізо гаряче

Та вирвать рідну землюз-під панів!..

Нехай Дніпром ворожа кров тече,

Як наші сльози протягом віків.

І просльозився велетень-поет,

Співець великий кріпаків-селян,

І впали сльози на його Кобзар,

Немов роса у полі на бур’ян.

Згадав Ярему, хлопця-сироту,

І наймитів, і слуг, і Катерину він згадав,

Йому на серці стало важко,

А на душі так тяжко-тяжко,

Неначе хтось йому на груди

Млиновий камінь прикачав…

І запалали очі у Тараса,

І серце гнівом закипіло,

І вибухли огненні словеса,

Взиваючи на превелике діло:

«… ВСТАВАЙТЕ,

КАЙДАНИ ПОРВІТЕ

І ВРАЖОЮ, ЗЛОЮ КРОВ’Ю

ВОЛЮ ОКРОПІТЕ…»

І враз прийшла сумна хвилина,

Що надпливла іще не в час,

Замкнув навіки свої очі

Пророк, великий наш Тарас…

Поет помер – Кобзар живе!

Кобзар наш житиме повіки,

І він зведе на правий шлях

Всі українські ріки.

Думки пророка рознеслись

Й по нашій Україні,

І нам відваги надають

У боротьбі, в лихій годині.

І дармо ворог скребе в зуби

І хоче розлучити нас, -

Ми не підем до власної загуби,

Бо в нас Кобзар, у нас Тарас!

Його огненнії слова

Карпаття зрозуміло,

Він нас веде на спільний шлях,

А ми ступаймо сміло!

 Оголошую конкурс на кращого читця поетичних творів Шевченка. 

Дозвольте представити членів журі:

Волошин Мирослава Іванівна – голова журі

Слюсарчук Світлана Василівна та Ворохта Едіта Василівна – члени журі

Отож, розпочнемо конкурс. Першими просимо виступити учнів 5-6 класів.

( наступними запрошуються школярі 7-8 класів, далі – 9-11 кл.)

Ну, що ж, ми почули багато Шевченкових творів. Тепер просимо шановне журі оголосити переможців конкурсу та нагородити їх невеликими подарунками.

Ви, мабуть, знаєте, що серед учнів нашої школи є ті, хто сам пише поетичні твори. Тому хочу запросити цих учнів продекламувати власні поезії. 

Заключне слово

Колись Генріх Гейне говорив про Біблію як «переносну вітчизну» євреїв – з нею вони, гуманні, мандрували світом. Такою «переносною вітчизною» для українців, куди б їх не закинула доля, був «Кобзар» Шевченка. І навіть у себе вдома, на «нашій, не своїй землі», він давав почуття вітчизни. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. У чому черпають сили й надії. А ми повинні пам’ятати заповіти, які посилав у глибини майбутнього великий Кобзар. Серед цих заповітів перший і останній:

Свою Україну любіть,

Любіть її … во врем’я люте

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Сьогодні ми з вами вкотре переконалися, що кожен вірш Шевченка «кричить» про Україну, кожен його витвір закликає до боротьби, кожне слово так ніжно оспівує красу нашої неньки-України. Дякуємо за увагу.