Цікаві факти з життя українських письменників

ЦІКАВІ ФАКТИ З ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ
    
  ПИСЬМЕННИКІВ

Микола Костомаров 

М.Костомаров мав феноменальну пам'ять.
Він міг не тільки цитувати окремі місця з літописів, але й цілі акти й документи. З пам'яті виголошував великі уривки Шевченкових поезій і вірші інших улюблених поетів, декламуючи часто Байрона, Шіллера, Гете та Максимовича. А найбільше подобалися йому українські думи: поет-учений пам'ятав не тільки тексти всіх дум, але й усі відомі їхні варіанти.

Григорій Сковорода

Перед смертю Г.Сковорода відвідав свого учня Ковалинського в селі Хотетово на Орловщині. В кінці серпня він вирушив звідти на батьківщину. Обіймаючи учня, Сковорода сказав:

— Можливо, я тебе більше не побачу. Вибач!

Дорогою потратив Сковорода в дощі і мусив затриматися в Курську. Нарешті він дістався до Іванівки, до поміщика Ковалевського, де якийсь час жив і раніше. Як оповідає легенда, був чудовий день. За обідом Сковорода був дуже веселий, розповідав про свої блукання і пригоди. Після обіду пішов у сад, де і знайшов його господар: Сковорода із заступом у руках рив яму під крислатою липою.

— Пора, друже, закінчити мандри, пора заспокоїтися, — сказав він. Проситиму в тебе останнє. Хай буде тут моя могила.

       Сковорода зайшов у свою кімнату і більше не виходив. А наступного дня його знайшли вже мертвим.

Тарас Шевченко

   Вмираючи, батько Т. Шевченка розпорядився, як то годиться, своїм скромним майном та господарством. Його воля дивує надзвичайною проникливістю щодо майбутнього генія українського народу, свого сина:

— Синові Тарасові з мого хазяйства нічого не треба, — сказав батько. — Він не буде абияким чоловіком. З нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо.

     Хто не знає, яку важливу роль в перших роках інтелектуального і морального розвитку молодого Т. Шевченка зіграла його дружба із художником Іваном Сошенком! Вважається, що саме він познайомив ще нікому невідомого митця-кріпака з Є. Гребінкою, В. Григоровичем, О. Венеціановим, а через них — з К. Брюлловим, В. Жуковським. А з М.В. Гоголем поет не був знайомим. Такі загальновідомі висновки шевченкознавців.

Але ось, досліджуючи невідомі та маловідомі сторінки життя і творчості Т.Г.Шевченка та М.В. Гоголя, наш сучасник, український письменник Мечислав Гаско виявив переконливі докази протилежного — не Сошенко, а Гоголь, особисто знаючи Шевченка, ввів його в коло відомих художників та письменників. Не Сошенко, а Гоголь, ймовірно, є прототипом головного героя багато в чому автобіографічної повісті Шевченка «Художник». Висунув Гаско і цікаву гіпотезу про ймовірність знайомства Шевченка з Пушкіним і Лєрмонтовим, що раніше заперечувалося.

Анатоль Свидницький

Письменник Анатоль Свидницький був гарний, як дівчина. Шкільні товариші прозвали його «Наталкою», натякаючи на вроду і ніжну вдачу. Він мав живі блискучі очі, лагідне і задумливе обличчя. У побуті був простий і привітний. Любив співати і сам складав пісні. Його пісня «В полі доля стояла» стала народною.

Леся Українка

Все життя Лесі Українки було боротьбою з хворобою. Перші ознаки сухот з'явились у Лесі в 11-12 років — цією хворобою була уражена в неї рука. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років хвороба ослабла, але в середині 90-х перекинулася на ногу. 1897 року дівчині роблять операцію в Берліні, але 1901 року, після того, як Леся Українка доглядала хворого С.Мержинського, вона захворіла на сухоти легень. Відтоді поетеса жила в санаторіях: в Карпатах, в Сан-Ремо, дві зими на Кавказі. Потім — Ялта, Кутаїсі, знову Берлін. Писала Леся в гарячковім натхненні, бо поспішала висловити все, що було на серці.

Агатангел Кримський

Найбільше мов серед українців знав Агатангел Кримський — український вчений, письменник, перекладач. Коли його запитували, скільки мов він знає, відповідав: «Мабуть, із шістдесят, а то й більше!» У дитячі роки він досконало вивчив німецьку, французьку та англійську мови. В юнацькі добре оволодів грецькою, турецькою, італійською, давньоєврейською, санскритом. Мови він вивчав до кінця життя, став ученим-орієнталістом світового рівня, спеціалістом з арабістики, тюркології та іраністики і лишив після себе понад тисячу наукових праць. Він перший доніс до українського читача безпосередньо з оригіналів східну поезію, зробив переклад цілої її антології ІХ-ХУ ст., додавши вступні наукові довідки.

Марко Вовчок

Перебуваючи у Парижі, Марко Вовчок заприятелювала із знаменитим французьким фантастом Жюлем Bерном. Наслідком їхньої дружби було те, що Жюль Верн дав українській письменниці виключне право перекладу його творів на російську мову. Вона переклала 15 пригодницьких та науково-фантастичних романів Ж.Верна і сприяла популярності цього письменника в Росії.

В 1927 році відзначався 40-річний ювілей літературної діяльності О. Кобилянської. Буковина тоді належала боярській Румунії і, щоб зірвати свято, власті використали смерть якогось чиновника Братіяну і відклали святкування. Телеграфісти, які передавали це повідомлення до Львова, сплутали текст, і з нього вже виходило, що ювілей відкладено через смерть самої письменниці. Ця звістка миттю облетіла всю Україну, і тільки через певний час помилку було спростовано.

Іван Ночуй-Левицький

5 дивацтв українського класика

1.  Вставав та лягав у визначену годину. Їв тільки вдома у призначену годину і ніколи ніде не хотів випити ні чаю, ні кави, бо то було не в призначену годину і не таке, як він звик, а значить, могло йому нашкодити.

2.  Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним і тим самим маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Дуже боявся застудитися і, навіть їдучи влітку на два тижні кудись, брав з собою пальто осіннє, кожуха і шапку.

3.  Дуже категоричним був щодо правопису: "Писати треба так, як люди говорять!". Велику зненависть мав до "і" та до апострофа (писав сімя, а не - сім'я). Так само люто ненавидів "й" на кінці прикметників у місцевому відмінку і страшно обстоював за те, щоб писати - "на зелені траві", "у сиві шапці" і запевняв, що так говорить величезна частина України, бо він же багато років ходить до Михайлівського монастиря і там розмовляє з прочанками, опріче того, розмовляє з двірниками і з бабами, що носять молоко.

4.  1904-го року на ювілеї Нечуя-Левицького у "Континенталі", коли всі його вітали і виголошували промови, він о 10-ій вечора почав з усіма прощатися і пішов: "Уже десята година. Мені час спати, бо заслабну".

5.  Іван Семенович нікого собі не вподобав. "Не знайшов собі до смаку, - казав він. - Я, бачте, вдався собі естет і кмітливий. То зараз і примічу в панні щось неестетичне, і вже вона не моя".

Іван Франко

      У І.Франка було багато псевдонімів — Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко (близько 100 псевдонімів).

             Львів – місто Франка, де він прожив сорок років з відпущених йому Богом шістдесяти.  У цьому місті він жив дуже багато років, творив, навіть був ув'язнений у Львівську темницю. Кожна вулиця пам'ятає його, кожна хата, кожен парк. Він присвячував Львову вірші, був щиро захоплений ним. Можна сміливо казати, що місто Львів - місто Івана Франка.

          Івана Франка заарештовували тричі. У перший раз він провів у камері з кримінальними злочинцями 11 місяців. А після другого арешту, в 1880 році, ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень в готелі він - без єдиного виправлення! - написав повість «На дні» і на останні гроші відіслав її до Львова, після чого три дні жив на три центи, знайдені на березі річки Прут. А коли їх не стало, лежав без пам'яті, без сил. Врятував Франка старий служитель готелю.

               В їжі Франко був невибагливий: на сніданок - кава з булкою, на обід - квашені овочі та легкий суп з додаванням квасу, кропиви, грибів. Не курив, зрідка випивав чарку далматинського вина «Злата Ріца». 

              На вул. Баторія (тепер Князя Романа) був ряд антикварних магазинів, які відвідував І. Франко у супроводі Василя Стефаника та Леся Мартовича. У пошуках своїх персонажів, вивчаючи обличчя людей, Франко не раз навідувався у їхньому супроводі на львівські базари.

          І. Франкові подобався одяг сірого кольору. Майже завжди носив він вишивану сорочку. Любив носити нешнуровані черевики. На урочисті прийоми одягав чорний фрак. 

         Зовсім не любив письменник полювання, зате був завзятим рибалкою. Вудкою не любив ловити, але кохавсь у сітках, які сам плів. Друга пристрасть І. Франка — збирання грибів, яке часто співпадало з його пішими прогулянками. Довгий час мріяв Франко купити велосипеда, але так і не купив. 

Степан Пушик

    Цінним здобутком митця, як також перекладача, є його реконструкція, розшифрування та переклад багатьох темних місць «Слова о полку Ігоревім». Стаття про Степана Пушика та посилання на наукові дослідження ввійшли до п'ятитомної «Енциклопедії Слова о полку...», виданої в Санкт-Петербурзі 1995 року за редакцією Д. Лихачова.

   Твори Степана Пушика перекладені російською, китайською, румунською, молдавською, білоруською, литовською, киргизькою, башкирською, словацькою, непальською та іншими мовами.

Іван Котляревський

    БУДЕННИЙ КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

        І. Котляревський був середнього зросту, плечистий, сильний. На лиці його були сліди колись перенесеної віспи, очі чорні. Жив він одинаком, без родини, і вів досить скромне життя. Вдома приймав тільки невеликий гурт приятелів. Мав невелику бібліотеку, де були латиномовні твори класичних авторів і французькі книжки псевдокласичної доби. Зберігалися тут російські переклади романів Вальтера Скотта і Фенімора Купера. Особливо любив Котляревський знаменитого «Дон-Кіхота» Мігеля де Сервантеса, якого читав у російському перекладі.

Іван Вишенський

    РІДНЕ МІСТО ІВАНА ВИШЕНСЬКОГО

         Рідне місто І. Вишенського Судова Вишня ще в І половині XVII ст. було одним із основних центрів так званого сеймикового життя. Сеймики — це окружні збори шляхти, на яких вирішувалися державні і приватні питання. На всю Галичину було таких сеймико-вих центрів три: крім Судової Вишні, Галич і Белз. До округу Судової Вишні належали землі Львівська, Перемишльська і Саніцька. Таким чином, Судова Вишня була одним із основних збірних пунктів шляхти, і Вишенський у рідному місті мав змогу добре придивитися до побуту, поведінки, одежі шляхти, зібраної з цілої округи, і мав змогу порівняти їх з убогим людом, що напевно згодилося йому в подальшій творчості.

Феофан Прокопович

   ЛЮДИНА З ЧОТИРМА ІМЕНАМИ

      Український поет та філософ Феофан Прокопович відзначався тим, що легко змінював переконання, як і імена. Справжнє його ім’я Елеазар. Щоб поповнити свою освіту, Прокопович поїхав у 1698 році за кордон, покинув православ’я й перейшов на унію; прийнявши ім’я Єлисея, став у Володимирі-Волинському дияконом і префектом тамтешніх шкіл, рівночасно викладаючи поетику й риторику. Незабаром його послано для здобуття освіти до Риму, де прийнято в колегію св. Атанасія, утворену папою Григорієм XIII для католиків, греків та слов’ян. У Римі пробув Прокопович три роки; начальник колегії, єзуїт, дуже полюбив талановитого молодика, взяв його до себе на мешкання, дозволив вільно відвідувати міські й монастирські бібліотеки. Єзуїти намовляли Прокоповича, щоб той вступив до їхнього ордену, але він не згодився. 1702 року Прокопович повернувся на Україну і знову став православним, постригшись у ченці під іменем Самуїла, а в 1705 році прийняв у честь свого покійного дядька ім’я Феофан. Таким чином Прокопович був Елеазаром, Єлисеєм, Самуїлом і Феофаном.

Петро Гулак-Артемовський

ПОЕТ І ПРОФЕСОР

   П. Гулак-Артемовський став викладачем Харківського університету в 1821 році, тобто коли йому був 31 рік. Викладав історію, географію і статистику. Через чотири роки став професором. Поет був блискучим оратором, і на його лекціях завжди було багато слухачів навіть із інших факультетів. Він захоплював аудиторію даром слова і не читав з конспектів, а імпровізував, вживаючи квітчасті звороти, умів зацікавити й утримувати увагу студентів, — володів-бо мистецтвом риторики, якому навчився ще в Київській академії. Був поет деканом словесного факультету, а з 1841 по 1849 роки — ректором Харківського університету. На цій посаді він пробув до відставки.

Пантелеймон Куліш

 АЛЬБОМ ІЗ ОПИСОМ ТУЛЬСЬКОЇ СТАРОВИНИ

    Відомо, що за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві П. Куліша було засуджено на два місяці до фортеці і на заслання в м. Тулу. Пробув на засланні письменник три роки і три місяці. Визволивсь у досить своєрідний спосіб. До Тули мав приїхати цар. На прохання губернатора Куліш виготовив альбом із описом тульської старовини й ілюстрував його власними акварелями. Цар звернув увагу на талановиту роботу і запитав про автора. Довідавшись, що це Куліш, цар дозволив йому повернутись до столиці. Було це в 1850 році.
     Коли П. Кулішеві оголосили свободу, він не міг і слова вимовити.
— Що таке? Що сталося? — кинулася до нього дружина Ганна Барвінок.
    Але письменник і справді втратив на той час дар мови. Він узяв перо і написав: «Волю нам вернули!».

Володимир Винниченко

Як свідчать рідні та близькі, Володимир Винниченко в дитинстві дуже нагадував свого ж таки літературного героя — Федька-халамидника з однойменного оповідання. Він змалку звик чинити наперекір загальноприйнятому, домагатися свого всупереч усіляким обставинам. «Наче біс який сидів у хлопцеві!.. Спокій був його ворогом...» — ця авторська характеристика Федька-халамидника цілком стосується й самого автора. Хлоп'ячий ватажок, якому подобається розігрувати своїх ровесників, влаштовувати ризикові розваги, — це Федько. Гострі відчуття, відчайдушно-веселий бешкет — його стихія. У XIX ст. про таких казали — enfante terrible (жахлива дитина). Проте є у Федька і щось надзвичайно привабливе: передусім — його розмах натури, надійність, готовність узяти на себе чужий «гріх», не ховаючись за спинами інших. 

У спогадах матері письменника є чимало деталей, які повторюють історію Федька-халамидника. «Сусідських дітей тримав трохи... в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й волевий, упертий... Надзвичайно любив волю, повітря, рух. Був гордим, збитошним, незалежним у вчинках і рішеннях правдолюбцем». 

Володимир Сосюра

Офіційно Володимир Сосюра був одружений тричі (деякі джерела говорять, що 7 раз)

Уперше — в 1922 році. З першою дружиною він одружився в 1922 році, але прожили вони разом не дуже довго, лишивши після взаємного проживання двох синів. Причиною розводу була несумісність в поглядах до України. Його перша жінка, Віра Каперівна, колишній політрук, не вірила в таку державу, як Україна (про це Сосюра розказує навіть в віршах), що й призвело до швидкого згасання почуттів між ними. Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Марією Гаврилівною Даниловою, вона була на 12 років молодшою, закінчила балетну школу в Києві. 15 січня 1932 року в них народився син Володимир. У 1949 р. Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Через п’ять років вона повертається і з’ясовується, що Володимир взяв третій шлюб. Заради Марії Гаврилівни він розриває попередній шлюб та повертається до неї. Разом вони прожили до кінця життя.

Захоплення Сосюри: Україна, її культура, традиції,  також  його часто помічали за грою в більярд.

Василь Симоненко

Літо 1962 р. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, він пред'явив редакційне посвідчення. Побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці раптом ніби показилися – вони безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції і жорстоко побили. У зв'язку з тим, що влада всiляко боролася  з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.

 Адріан Феофанович Кащенко народився 19 вересня 1858 року в родині небагатого поміщика Феофана Гавриловича Кащенка, родовід якого сягає часів Запорозької Січі в пору її розквіту.  Один із пращурів Кащенків брав участь у морському поході проти турків під проводом отамана Мороза. Очевидця й учасника славних діянь запорожців Адріан бачив у ранньому дитинстві: старезним дідом він доживав віку в родині батьків письменника. 

•  Батько був небагатим поміщиком, власником хутора Веселого, який входив до складу Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Сім'я Кащенків була великою — п'ятеро хлопців і чотири дівчини. Всі діти здобули ґрунтовну освіту та добре виховання. 
• Одного разу Кащенко хотів поселитися в Києві, ближче до українського національно-культурного життя, до брата, та з цього нічого не вийшло. Він продав власну хату, щоб купити собі оселю на одній із київських круч. Гроші поклав у банк, який збанкрутував на другий же день, і всі його заощадження пропали. Довелось далі тягнути лямку контролера. Начальство його перекидало з місця на місце: спочатку — в Перм, згодом — у Петербург, де він став помічником головного контролера залізниці, далі в Туапсе — головним контролером залізниці, що будувалася, і, нарешті, знову до Катеринослава. Приїхавши в 1913 році до Києва, він прицінювався до однієї хатини, що височіла на Лук'янівському горбі, під яким стоїть Кирилівська церква, та з'ясувалося, що вона не по кишені.
•  Не пощастило А. Кащенку і в сімейному житті. Дружина, свавільна, сварлива особа, часто кидала його і врешті покинула остаточно, але з умовою, що він утримуватиме її довіку.
• Адріан Кащенко не щадив себе в роботі, і хвороба звалила його. Останні півтора року він був прикутий до ліжка. Помер Кащенко 16 березня 1921 року.
• В роки Радянської влади на його книги було накладено категоричне табу. Після багатьох десятиліть мовчання А. Кащенко знов заговорив до нових своїх читачів.